Тетяна Іванівна Роскіна. Людина, яку Творець обдарував унікальним талантом. Талантом товаришувати, талантом не сваритися, не лаятися, не культивувати образи. Талантом доброзичливості у спілкуванні з іншими. Талантом організувати тих, творчість котрих допомагала втілювати різноманітні проекти у роботі Науково-педагогічної бібліотеки міста Миколаєва.
Наше знайомство й подальше спілкування відбувалося протягом 17-ти років. Тетяна Іванівна була, на жаль, пишу у минулому часі, гарною жінкою, талановитим керівником дуже чуйним до новацій нашого часу. Чи є оті високі технології справжнім благом для людини, то ще питання. Але їх потрібно опановувати, щоб жити у нових умовах. Тетяна Роскіна, незмінний директор НПБ м. Миколаєва, намагалася рухатися у темпі руху інформаційних технологій. Не тільки сама це робила, а й заохочувала колектив своєї бібліотеки, бібліотекарів шкільних бібліотек, організувала створення Бібліотечної Асоціації нашого міста й області й очолювала її. Залучала до цікавих проектів у діяльності бібліотеки читачів, друзів, товаришів, знайомих. Це незабутні моменти нашого життя…
Кабінет директора НПБ був центром, котрий притягував інтелектуалів – технічну та мистецьку інтелігенцію Миколаєва. За чашкою кави або чаю з смачним печивом та цукерками обговорювалися різноманітні проекти культурно-мистецьких заходів, обмінювалися враженнями від прочитаних книг, від художніх виставок, від зустрічей та спілкування з цікавими людьми – знаковими для нашого міста особистостями. Всі знали, що до Тетяни Іванівни можна прийти й отримати підтримку, суттєву допомогу, добре слово. Так саме СЛОВО: що лікує, що підтримує дух, що відроджує бажання жити й творити. Той, хто володіє таким словом, є мудрою людино. Так, вона була мудрою. Вона розуміла, що люди різні за вдачею, за характером, за обдарованістю. Вбачала свою місію у житті у тому, щоб об’єднувати таких різних особистостей у загальних справах, важливих для всієї громади Миколаєва.
Наше знайомство відбулося не в кращий для мене час. Я вдячна Тетяні Іванівні Даниленко та Леоніду Андрійовичу Ржепецькому за це знайомство. Я побачила огрядну красиву жінку, дуже привітну, врівноважену у спілкуванні. Для мене, імпульсивного холерика з підвищеною емоціональністю у стані психологічного тиску з боку колег по роботі, спілкування з Тетяною Іванівною стало справжнім бальзамом на душу. Щоб укріпити мій дух та звільнити від розчарування того моменту мого життя, Тетяна Іванівна разом з Катериною Олексіївною Тимченко провели мій творчий вечір у бібліотечному проекті «Подіум». Увесь колектив бібліотеки поставився до мене й моїх проблем настільки доброзичливо, настільки чуйно, що моя душа відчула тепло душ інших людей, відтаяла, зник тягар психічної напруги. Простір навкруги мене осяювали добрі посмішки. Усі проблеми, що гнітили до цього, здалися нічого не вартими прикрощами, котрі потрібно відкинути від себе й продовжувати свою справу, йти свої шляхом.
Саме ці відчуття на тому незабутньому подіумі (2001 р.) стали основою народження ідеї гобелену «Золотий степ». Тетяна Іванівна дуже лагідно пояснювала мені, що бібліотека стає інформаційно-культурним центром, котрий потребує певних символів нашого регіону, нашого міста. О, тоді я була сповнена ідеєю виникнення стилю Причорноморського степу! Безмежний степ від обрію до обрію, вкритий різнотрав’ям, в якому живуть різні комахи, дрібні тваринки, гніздяться птахи. А там, далеко на обрії, виблискує смуга води. То наші річки та лимани. А до моря ще далеко…
Десь у 80-х рр. 20 ст., ми з моїм чоловіком Віталієм Михайловичем Черкесовим йшли ольвійською античною дорогою. Потім перейшли на траву. З-під ніг раптом стали випурхувати пташки з золотаво-брунатними відтінками пір’я. То були степові куропаточки. Я назавжди запам’ятала відтінки трав’яного покриву: зеленкувато-бронзові, золотаво-охристі, біленькі та лілово-рожеві пелюстки степових квіточок. Стебла степових рослин коливалися від помаху крил стривожених пташок. Степ обдавав дивним духмяним ароматом, котрий не сплутаєш ні з яким іншим. Так захотілося у кольоровому переплетені ниток передати ті відчуття…
Тетяна Іванівна теж захопилася ідеєю створення образу нашого степу й захотіла побачити ескіз. Ескіз на неї не справив особливого враження, але вона вирішила довіритися художнику, тому що розуміла, що гуашеві фарби й справжня ручна робота у матеріалі не одне й теж. А я захопилася підбором ниток за кольоровими гамами, підготовкою оснóвної площини до переплетення кольоровим пітканням, розробкою картону – шаблону рисунку композиції гобелену. Нарешті ткання гобелену завершилося. Його було прикрашено бахромою знизу й пухнастими кульками зверху. Шість частин гобелену по три навколо центральної сьомої за формою нагадували вітрила. А на центральній частині серед трави та степових квітів ховалися куропаточки. Коли ми з вірним моїм помічником, чоловіком, розгорнули гобелен, Тетяна Іванівна захоплено говорила, що вона у захваті, що відчуває подих духмяності степу, що відчуває безмежний простір, наповнений хвилями вітру, води та сонячних променів.
Я завжди з задоволенням йшла до Роскіної спілкуватися. Адже вона була сповнена ідей різних проектів. Радо сприймала ідеї інших й шукала шляхи їх втілення. На початку двохтисячних я працювала у «Сухомлинці» – Миколаївському педагогічному університеті імені В.О. Сухомлинського на кафедрі зарубіжної філології та художньої культури. Очолював цю кафедру відомий філолог, доцент Леонід Михайлович Шкаруба, людина творча та глибоко ерудована. Тут у мене й виникла ідея створити літературно-художній альманах «Освітянські вітрила». Тетяна Іванівна не тільки підтримала цю ідею, але доклала зусиль, щоб Альманах побачив світ. Саме тут й став у нагоді її талант організатора. Склався невеликий колектив однодумців: Роскіна, Т.І., Шкаруба Л.М., Старовойт Л.В. і я. З коректурами текстів працювали філологи, а я розробляла графіку «Освітянських вітрил»: обкладинка, титул, заставки, шмуцтитули…О, це був емоційно насичений час колективної творчості! За чотири роки ми випустили три Альманахи: № 1, 2003р., № 2, 2004р., № 3, 2005-2006 рр. Тепер ці видання раритетні. Вони наповнені унікальною літературно-мистецькою інформацією: прозою, поезією, дослідженнями, критикою… Ми мріяли з Тетяною Іванівною, що створимо таке видання, котре стане цікавим й затребуваним усім прошаркам суспільства. Нести добро, людяність, любов до людини, виховувати людину у заповідях моральності через слово – це було головною метою діяльності Тетяни Іванівни. Пізніше вона організувала створення та видання нового альманаху «Глаголь Добро», залучала до співпраці усіх бажаючих.
Пригадується ще одна подія, що вплинула на духовний зріст Т. І. Роскіної. На одному з симпозіумів з етнодизайну у Полтаві завдяки професору Є.А. Антоновичу я познайомилася з цікавою особистістю, професором, ритором Сагач Галиною Михайлівною. Розповіла Роскіній про неї та про її школу риторики «Златоуст». Тетяна Іванівна захопилася цим напрямом й організувала зустріч Г.М. Сагач з інтелігенцією нашого міста. Враження від промов славетного ритора-професіонала були значущими. Роскіна організовувала виступи Г.М. Сагач для дітей-сиріт в інтернатах, у притулку людей старшого віку, у петенціарних закладах, у бібліотеці для читачів… Тетяна Іванівна завжди усміхнена, відкрита до спілкування, захоплена словом ритора Сагач, вірила у покращення природи людини через Слово…
Пригадується екскурсія до фортеці у Білгород-Дністровський та на підприємство Шабо. Тетяна Іванівна завжди піклувалася про добрі стосунки в своєму колективі. Життя – не тільки праця. Треба вміти й відпочивати. Так щороку наприкінці вересня на День бібліотекаря організовувалися цікаві екскурсії Північним Причорномор’ям. На одну з них Т. Роскіна запросила й мене. Враження були незабутні. Я їй щиро вдячна за побачене: хвилі лиману, вітер, фортеця, що знайома з дитинства моєму поколінню за книгами В.Катаєва «Белеет парус одинокий». А потім екскурсія на виноробне підприємство Шабо. Ми гралися з струменями фонтану, кидали на згадку монетки, торкалися статуї Бахуса – патрона виноградарів і виноробства, бога вина та радощів. Дивувалися колосальним діжкам, де визріває та грає вино, захоплено розглядали макети кінних возів переселенців до нашого степового краю з Швейцарії, щоб розводити тут виноградники, вирощувати життєдайну лозу й нести радість собі й людям. А потім ми дружно сиділи на берегу моря, вже прохолодного, на заході сонця. Сповнені чудовими враженнями та стомлені подорожжю поверталися до дому. Як було гарно!…
Тетяна Іванівна завжди була готова підтримати художників. Вона пропонувала робити виставки живопису, графіки, бумагопластики, декоративно-прикладного мистецтва у читальному залі. Виставляла й не раз свої роботи, й презентувала роботи моїх студентів. Я дуже вдячна за організацію виставки живопису миколаївського художника Костянтина Швецова, друга моєї родини. К. Швецов самодіяльний художник, навчався у свого батька – професійного художника, в студії Вайнштока Р.Б. Швецов дуже обдарована людина, талановитий живописець. Підготовка виставки в бібліотеці та заохочення з боку Тетяни Іванівни допомогли художнику повірити у свої сили, свій талант. Це його надихнуло на створення морських пейзажів, що вразили майстерністю передавання стану природи. Роботи настільки сподобалися й читачам, й бібліотекарям, що експозиція не розбиралася кілька місяців. А згодом Костянтин Швецов зробив ще одну виставку своїх робіт в бібліотеці за підтримки Роскіної. Найголовнішим стало те, що вже не молодий художник повірив в себе, відкрив для себе шлях подальшого розвитку.
Рух часу невпинний… Різні події проминули за останні роки. Були позитивні відчуття, пережила я й горе втрати мого чоловіка, що був добрим другом бібліотеки й Тетяни Іванівни. Нам усім дуже імпонував її завжди позитивний настрій. Ніколи вона не дозволяла особистим ситуаціям впливати на її спілкування з людьми на роботі. Скільки разів ми пили каву та їли смачне морозиво, згадували цікаві ситуації, планували різні заходи. Тетяна Роскіна розповідала про своїх доньку Ірину та улюблену онуку Шерон й маленьку другу онучку, якою так і не встигла натішитися-набавитися в Ізраїлі, про туристичні поїздки до Європи. З юності вона мріяла побачити Париж, побувати у Франції. Я зараз тішуся з того, що вона здійснила свою мрію…
З осені минулого року ми з Тетяною Іванівною вирішили започаткувати проект «Каліграфія та когнітивний дисонанс». Вона наполегливо вимагала від мене більшої активності, але моя робота відбирала майже весь мій час. Проект хотіли розпочати з другої половини січня проведенням лекції та майстер-класу з створення особистої родинної книжечки та з опануванням початкової каліграфії. Потім кожного місяця на майстер-класах мали удосконалюватися, і вже у травні на Днях Кирилиці провести заключний захід з виставкою всього напрацьованого. Але не сталося… Навіть під час хвороби, а захворіли ми водночас, по телефону ми все планували й обговорювали наш проект. Тетяні Іванівні ставало все гірше. Ми всі дуже хвилювалися й переживали за неї, бажали скоріше видужати.
Звістка про те, що наша Тетяна Іванівна пішла з життя 30 квітня настільки приголомшила мене, настільки вразила, що не можу прийти до тями й зараз. Я вдячна Богу, вдячна долі, що в моєму житті була така феноменально чудова людина! Це щастя спілкуватися з тим, хто тебе розуміє, хто надасть допомогу, хто словом підтримає у скрутний час.
У суспільно-культурному просторі нашого міста Миколаєва Роскіна Тетяна Іванівна була й залишається знаковою особистістю. Завдяки її роботі успішно працює й продовжує розвиватися науково-педагогічна бібліотека – центр культурної, освітньої, мистецької діяльності нашої громади. Беззаперечно, бібліотека повинна носити ім’я Тетяни Іванівни Роскіної. Беззаперечно, всі започатковані нею проекти повинні працювати, а нові потрібно втілювати, щоб пам’ять про таку дивовижну особистість талановитого керівника ніколи не згасала. Присвоєння ім’я Тетяни Роскіної науково-педагогічній бібліотеці міста Миколаєва й буде позначкою нашої пам’яті та шанування.
Тетяна Іванівна Роскіна назавжди залишається жити в наших серцях!
Пам’ятаємо з любов’ю!
І.Г. Черкесова, професор, заслужений діяч мистецтв України
Leave a Reply